Мирова угода в цивільному процесі України

Сучасному закріпленню мирової угоди у цивільному процесі України передували століття формування та розвитку цього інституту у різні історичні періоди становлення цивільного законодавства, і як результат – закріплення у нормах цивільного та кримінального процесів  України, що є наочним вираженням принципу диспозитивності. 

Поняття мирової угоди відоме ще римським юристам, зокрема «transactio» в римському праві використовувалася як один із способів припинення зобов’язань, що однак не мало на той час процесуального закріплення.

О. Штефан визначає мирову угоду як угоду між сторонами у цивільній справі, яка затверджена судом за умови припинення спору про цивільне право на основі взаємних поступок – відмова позивача від частини своїх вимог або їх зміна, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог1 .

Мирова угода – розпорядницька дія сторін щодо взаємного врегулювання матеріально-правового спору, який виник на взаємоприйнятних умовах і припиненню відкритої судом справи2.

Ще в дореволюційному законодавстві мирова угода відома як засіб вирішення цивільно-правових спорів. Так, у «Положенні про Губернські по селянських справах установи» знаходимо наступне положення: «Якщо особи, які почали спірно спра­ву у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, то умови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировим посе­редником. Справи, таким чином закінчені, відно­влені бути не можуть, акт зберігається у мирово­го посередника, а сторонам за їх бажанням вида­ються з акта копії»3. Фактично справу було закінчено мировою угодою, хоч такої назви і не міститься в самому акті.

Судовими статутами 1864 р. були створені виборні мирові установи, які стали спадкоємцями інституту мирових посередників. Ідея про виборного суддю-миротворця була запозичена з французького законодавства. Разом з тим, порядок примирення сторін мав істотні від­мінності. Так, французьке законодавство передба­чало, що розгляд спору мировим суддею обов’я­зково повинен передувати порушенню справи у суді, у той час як Статут цивільного судочинства до виникнення процесу не допускав схилення сто­рін до миру і надавав цю можливість тільки суд­дям під час розгляду справи4. На відміну від фра­нцузького законодавства, Статут поєднував обо­в’язки примирителя і судді, а також надавав вирі­шення питання: чи повинна бути зроблена спро­ба до примирення, одноособовому розсуду голо­ви суду, якому і надавав виключне право схиляти сторони до миру.

Критикуючи такий порядок примирення сто­рін, Є. Нефедьєв виходив з того, що суд не може досягати у своїх рішеннях справедливості. Він не може навіть прагнути до неї, бо зв’язаний зако­ном, що вказує на ті наслідки, які випливають із обставин, з’ясованих у справі. Будучи відвертим зі сторонами, суддя пропонував їм примиритися. Умовляючи їх закінчити справу миром, суддя по­яснював, наскільки кожна сторона, на його дум­ку, ризикує, ведучи процес. Він не розраховував на те, щоб йому відверто пояснили істинні обста­вини справи, а тому ознайомлювався з ними тіль­ки за тими доказами, що подані сторонами. У зв’язку з цим суддя не міг вказати умови при­мирення, які б відповідали істинним обставинам справи, і на яких могла б справді відбутися угода між сторонами, проте, радив закінчити справу миром5. Як наслідок, судді підходили до процесу примирення сторін формально, а часто і взагалі не робили спроб схилити сторони до укладення ми­рової угоди6.

Треба зауважити, що вже в той час всі вчені визнавали факт, що в основі мирової угоди лежить цивільно-правова угода. Наприклад, у комента­рі до ст. 1528 Законів цивільних, яка визначала поняття цивільно-правового договору, зазначало­ся, що мирова угода є договір, в силу якого два контрагента шляхом взаємних поступок усувають невідомість, існуючу між ними щодо будь-якої претензії7.

У дореволюційній процесуальній доктрині виділялися мирові угоди позасудові, тобто такі, що спрямовані на запобігання майбутньому позо­ву, і судові (процесуальні) — спрямовані на при­пинення правовідносин, які вже стали предметом судового процесу. Зважаючи на те, що судові ми­рові угоди є договором, вони впливають і на про­вадження у справі (рух її), і цією стороною стика­ються з правом процесуальним8. Водночас судо­ва мирова угода за своєю сутністю являє собою те ж саме, що і позасудова (цивільно-правова), а тому умови її дійсності мають обговорюватися за нормами матеріального права, і тільки форма вчи­нення та процесуальні наслідки повинні визнача­тися процесуальними нормами9. Наведені вище думки дореволюційних процесуалістів заклали основу підходу до судових мирових угод як явища, що має подвійну природу: матеріально-правову і процесуальну.

Укладення мирової угоди мало як матеріально-правові, так і процесуальні наслідки. Згідно з ст. 1364 Статуту цивільного су­дочинства мирова угода прирівнювалася до судо­вого рішення, що набрало законної сили і не під­лягало оскарженню. Законна сила мирової угоди полягала в тому, що вона припиняла існуючий між сторонами спір і встановлювала нові право­відносини між ними10

Розглянувши місце мирової угоди в Статуті цивільного судочинства 1864 року, ми бачимо, що вже тоді законодавець втілив в життя один із основних принципів цивільного судочинства – диспозитивність. Сторони могли укладати мирову угоду як до початку розгляду справи, так і під час розгляду її в суді, що мало своїм наслідком закриття провадження у справі.

У радянському цивільному процесуальному праві певною мірою зберігалися дореволюційні правила допустимості та оформлення мирових угод, однак цілісність елементів цього інституту була втрачена. Це явище зумовлене втручанням суду в процес укладення мирової угоди і встано­вленням більш широкого порівняно з дореволю­ційним законодавством переліку вимог до її змі­сту, ставленням до мирової угоди не як до бажа­ного, а як до допустимого засобу вирішення ци­вільно-правових спорів, прагненням посилити судовий контроль за змістом відносин учасників цивільно-правового обороту і, по можливості, спростити та уніфікувати судові процедури. Початок цьому процесу покладений Декретом «Про суд» від 24 листопада 1917 р. № 1, що зни­щив усі загальні суди, прокуратуру, адвокатуру і зупинив діяльність мирового суду, який заміню­вався місцевим судом у складі постійного судді і двох чергових засідателів. До 1924 р. цивільно-процесуальні норми не були виділені в окремий кодекс. Процесуальними законодавчими актами перших років радянської влади були Декрети № 1, 2 і 3 «Про суд», Інструкція Народного Комісарі­ату Юстиції «Про організацію і дію народних су­дів» 1918 р.. а також Положення «Про народний суд» 1919 і 1920 рр.11.

У 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. У ньому не було прямо зазначено право сторін закінчити справу мировою угодою. Однак вна­слідок численних запитів судів про значення по­засудових і судових мирових угод, а також про дії суду в разі виявлення сторонами бажання розв’я­зати спір миром, Верховний Суд Циркуляром № 70 роз’яснив, що мирова угода, прийнята судом і занесена у протокол судового засідання, прирі­внювалася до безперечних документів, на підставі яких міг бути виданий судовий наказ12.

Після прийняття Основ цивільного судочин­ства СРСР (1961 р.) і Цивільного процесуального кодексу (1964 р.), норми яких містили спеціальні правила, що закріплюють право сторін на закін­чення справи мировою угодою і порядок його здійснення, дослідження з проблем застосування інституту мирової угоди набули дещо більшого теоретичного і практичного значення. Зокрема, у радянській процесуальній літературі після 1964 р. велася дискусія про правову природу мирової угоди.

Так, Л. Фішман зазначав, що під мировою угодою розуміється угода про усунення існуючих між сторонами правовідносин, що стали предме­том судового розгляду, шляхом взаємних уступок13. Як угоду сторін про припинення на пе­вних умовах спору, укладену в суді, затверджува­ну судом і яка набуває після цього силу судового рішення розуміє мирову угоду і К.Анохін14. Д. Чечот, говорячи про природу мирової уго­ди, має на увазі сукупність розпорядчих дій сто­рін, при яких позивач звичайно або відмовляєть­ся від частини своїх позовних вимог, або змінює їх (новація), а відповідач визнає змінені або зме­ншені позовні вимоги15. С. Якубов, аналізуючи права і обов’язки сто­рін, дійшов висновку, що мирова угода є проце­суальне право сторін, шляхом якого сторони мо­жуть розпоряджатися своїми суб’єктивними мате­ріальними правами і за допомогою та контролю суду розв’язати спір про право цивільне16. Згідно з визначенням, запропонованим Я. Штутіним, мирова угода є цивільно-правовим актом, що має на меті припинити дію раніше укладеного сторонами зобов’язання з заміною новим зобов’язанням або без такої заміни17. Р. Гукасян сутність питання про природу ми­рової угоди переносить на волевиявлення заінте­ресованих осіб. Згідно з цим підходом, мирова угода є спосіб вирішення спору сторонами на взаємо припустимих для них умовах18.

Розглянувши різні визначення мирової угоди радянськими вченими бачимо, що в них виражаються дві різні точки зору. А саме, одні розуміють мирову угоду як цивільно-правовий правочин, а інші – процесуальну дію.

З прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України і набрання ним чинності 1 січня 2005 року розпочався новий етап у формуванні інституту мирової угоди, з’явилася нова стадія в цивільному процесі – провадження у справі до судового розгляду, формою якого є попереднє судове засідання. Справа в тому, що сторони не завжди впевнені в обґрунтованості своїх позовних вимог та можливості доказування їх наявними доказами, а тому шляхом взаємних компромісів можливо краще закінчити справу мировою угодою ще до початку судового розгляду. Тому згідно ч.3 ст. 130 ЦПК на попередньому судовому засіданні суд з’ясовує: чи не   відмовляється   позивач  від  позову,  чи  визнає  позов відповідач,  чи  не  бажають  сторони  укласти  мирову  угоду  або передати справу на розгляд третейського суду. Як бачимо, законодавець створив умови для примирення сторін ще до початку розгляду справи по суті. Але навіть тоді, коли сторони не примирилися і був призначений розгляд справи головуючий з’ясовує, чи не бажають сторони укласти мирову угоду (ст. 173 ЦПК України)  

Згідно ч. 3 ст. 31 ЦПК сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу, що є яскравим проявом принципу диспозитивності. Саме тому укласти мирову угоду сторони можуть навіть вже в процесі виконання рішення суду, згідно з ст. 372 ЦПК мирова  угода,  укладена  між   сторонами, або відмова стягувача  від  примусового  виконання в процесі виконання рішення подається  в  письмовій  формі  державному  виконавцеві,  який  не пізніше  триденного  строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. 

Мирова угода може бути укладена шляхом взаємних поступок або однобічною поступкою. Іншими словами така угода є договором, в якому сторони знаходять компроміс для вирішення долі позову.

ЦПК України 2004 року немає положень про необхідні ві­домості, які повинні бути у заяві сторін про укладення мирової угоди. Мирова угода повинна містити погоджені сторонами відо­мості про умови, розмір і строки виконання зобов’язань сторін. Умовою мирової угоди можуть бути відстрочення або розстрочен­ня виконання зобов’язань відповідачем, новація зобов’язання, відступлення прав вимоги, повне або часткове визнання боргу, про розподіл судових витрат та інші умови, що не суперечать закону.

До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сто­ронами мирової угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє обсяг повноважень представника, який висло­вив намір учинити ці дії. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права або інтереси інших осіб, суд постано­вляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч. 3,5 ст. 175 ЦПК України 2004 року)19.

Треба зазначити, що закон встановлює два варіанти закінчення справи шляхом укладання мирової угоди – без перевірки її на предмет відповідності закону та з такою перевіркою. Нажаль, ця ідея ст. 175 ЦПК не отримала подальшого розвитку як у самому ЦПК так і в інших законах, зокрема, у Законі України «Про виконавче провадження». Вважаємо, що за змістом ст. 175 ЦПК сторони вправі укласти мирову угоду, повідомити про неї суд і просити суд закрити провадження у справ, бо в такому разі ми­рова угода (її зміст) не відображається в ухвалі суду про закриття прова­дження у справі і така угода не може бути виконана примусово. Переві­рка ж судом мирової угоди на предмет її відповідності закону, якщо про це є клопотання сторін, має наслідком можливість примусового вико­нання такої угоди в разі її невиконання сторонами добровільно. Саме така логіка вбачається, якщо проаналізувати зміст ст. 175 ЦПК. Але голо­вною проблемою тут залишаються норми, що втілені ЗУ «Про виконавче прова­дження», який первісно визначав мирові угоди, затверджені судом, серед виконавчих документів, а потім такі угоди з переліку виконавчих документів були виключені, що унеможливлює примусове виконання миро­вих угод в будь-якому разі і знецінює норми ст. 175 ЦПК 20 .

Роблячи висновки потрібно визнати, що інститут мирової угоди займає значне місце в цивільному процесі України. Щоб це зрозуміти варто проаналізувати судову практику в результаті чого ми побачимо, що значна кількість цивільних справ закінчуються на попередньому судовому засіданні укладанням мирової угоди. Законодавець дає можливість сторонам укласти мирову угоду на стадіях апеляційного і касаційного провадження, а також вже під час виконання рішення державною виконавчою службою, а це свідчить про те, що в повній мірі виконується положення ст. 31 ЦПК. Це найважливіше, адже в повній мірі реалізується інтерес сторін спору, їх право вирішувати долю позову. Для суду укладення мирової угоди також має важливе значення, адже по-перше економиться час на судовий розгляд, а по-друге в зв’язку з тим що вирішується питання приватного права, тоді логічним є знаходження компромісу між заінтересованими особами.

З прийняттям Верховною Радою України нового кримінального процесуального кодексу мирова угода знайшла своє відображення у національному кримінальному процесі. І хоча цей інститут запозичений із кримінального законодавства зарубіжних країн і навіть має таку ж назву – угода про примирення між потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим), однак коріння його сягає національного цивіёёльного законодавства.

   

Список використаної літератури:

1.      Цивільне процесуальне право України: навч. посібник. / О.О. Штефан. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 360 с. 320 с.

2.      Васильєв С.В. Цивільний процес: Навчальний посібник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2008. – 480 с. – С. 213

3.      Руководство для мировых посредников с приложением форм для книг и бумаг. — М., 1861. — Ст. 55.- § 143.

4.      Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права – Право України. 2004. №8– с. 104

5.      Нефедьев Е.А. Склонение сторон к миру в гражданском процессе. — Казань, 1890. — С. 84.

6.      Азаревич Д. Судоустройство и судопроизводство по гражданским делам. — Варшава, 1900. — Т. 3. — С. 72, 73.

7.      Тютрюмов И.М. Законы гражданские. — Спб., 1910. — С. 883.

8.      Анненков К. Опыт комментария к Уставу гражданского судопроизводства. — СПб, 1887. — С. 225.

9.      Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 457.

10. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства. — СПб., 1913. — С. 269.

11. Клейнман А.Ф. Гражданский процесс. — М., 1938. — С. 28.

12. Гражданский процесуальний кодекс РСФСР с постатейно систематизированным материалом. — М., 1926. — С. 9-10.

13. Фишман Л.И. Движение гражданского процесса. — Харьков, 1926. — С. 141 — 142.

14. Анохин К. Судебные мироввые сделки // Сов. юстиция. — 1959. — № 9. — С. 52.

15. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. — М., 1960. — С. 47.

16. Якубов С.А. Права и обязанности сторон в советском гражданском процессе: Дис… канд. юрид. наук. — Л., 1961. — С. 216-217.

17. Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. — М., 1964. — С. 16.

18. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве: Авто­реф. дис… д-ра юрид. наук. — Свердловск, 1970. — С. 29.

19. Бортнік О.Г. Мирова угода та можливості її примусового виконання. Наукові записки ХЕПУ №1 – 2005 р. – С. 4-5.

20. Сібільов Д.М. Мирова угода в господарському та цивільному процесі

 

 

© Адвокат, к.ю.н., Головін Д.В.