Поняття та значення необхідної оборони у повсякденному житті
- 26 октября 2018
- 19:51
- Головин Д.В.
В наш час поняття необхідної оборони відоме майже кожному громадянинові України, а це і не дивно, адже кожен з нас знає, що в Конституції України закріплена норма, в якій вказано, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Інститут необхідної оборони є одним з найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змінюючись у процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону згадується ще в договорах київських князів Олега та Ігоря з греками 911, 945 р.р., в «Руській правді» Ярослава Мудрого та в інших правових актах. За «Руською правдою» за вбивство, побиття, покалічення дозволялася кровна помста — батькові за сина, синові за батька, братові за брата. Коли ж помсти не було, тоді платили князеві «віру» різних розмірів «відповідно до якості обіди i стану зобиженого, за вбивство вільного чоловіка платили 40, а за княжого — 80 гривень.» Питанням про існування права на необхідну оборону цікавилися філософи та юристи минулого. В епоху середньовіччя необхідну оборону обґрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в ній релiгiйний обов’язок боротьби з гріхом. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони вбачав повернення людини її природного права на захист.
Конституція України встановлює, «що кожен має право захищати своє життя i здоров’я, життя здоров’я інших людей від протиправних посягань». Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36 КК України, яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини на самозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільно небезпечних посягань. Ст. 36 КК закріплює дві протилежні кримінально правові категорії: необхідна оборона як суспільно корисна поведінка того, хто захищається i перевищення меж необхідної оборони, як діяння протиправне і таке, що не виключає кримінальну відповідальність. Право на необхідну оборону від злочинних посягань є не тільки гарантією можливості захисту для самого громадянина, а й важливим інструментом кримінально-правової політики держави, відповідно до якої протидія злочинцям — не виключна прерогатива державних органів, а й у відповідних випадках може здійснюватися будь-якою особою. Виходячи з рівності всіх людей перед законом норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній мірі володіють як громадяни, так працівники поліції, інші службові особи. Незважаючи на це, до тих, хто при виконанні своїх службових обов’язків використовує зброю, ставляться додаткові вимоги для визнання їх дій по припиненню злочинних посягань правомірними. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідно i достатньо в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Діяння, вчинене в стані необхідної оборони i пов’язане з заподіянням шкоди посягаючому, зовнішньо дуже схоже на злочинне. Проте право на необхідну оборону, як i будь-яке інше право, не є безмежним.
Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екстремальних для неї, ситуаціях присвячується розділ VIII Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо пов’язане із з’ясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у
діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на шкоду, нанесену особі, власності, правам і законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розглядаються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках — як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
В стаття 36 Кримінального кодексу України дається визначення необхідної оборони. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка
захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та
інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом
заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в
даній обстановці для негайного відвернення чи припинення
посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Із зазначеного можна встановити, що:- на перший погляд дії, які вчиняє особа, що перебуває в стані необхідної оборони, можна віднести до протиправних, але якщо більш детально прослідкувати обставини, при яких вчиняються такі дії відразу стає зрозуміло, що дії правомірні. — наявне суспільно небезпечне посягання, при цьому необхідна оборона виникає при захисті будь яких суспільних відносин, що законодавець ставить під охорону кримінального закону, при цьому таким суспільно небезпечним посяганням повинна бути завдана шкода або загроза її заподіяння.- завдання шкоди буде правомірним лише за тих обставин, коли така шкода завдається для відвернення або припинення суспільно небезпечного посягання і його наслідків.- шкода повинна бути необхідною і достатньою для відвернення суспільно небезпечного посягання. — суспільно небезпечне посягання має бути реальним.- шкода завдається тій особі чи особам, які вчиняють протиправні дії. Отже, можна зробити висновок, що при наявності лише відповідних обставин необхідна оборона визнається правомірним діянням. Часто доводиться чути, що в діях певних осіб вбачаються ознаки перевищення необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. 3 ст. 36 КК України визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони розуміють смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту визнається явною тоді, коли це, з урахуванням обставин справи, є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка мала намір вчинити крадіжку, однак була викрита і не зробила спроб чинити фізичний опір.
Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Якщо нападник, наприклад, озброєний холодною зброєю, особа, яка обороняється, може використовувати і вогнепальну зброю. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони. У нашому випадку, якщо нападника зупинив і змусив тікати постріл у повітря, перевищенням межі необхідної оборони може бути визнане нанесення йому відповідного умисного вогнепального поранення.
Слід зауважити, що правомірним може бути визнане застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об`єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Наприклад, жінка при спробі зґвалтування її у відлюдному місці чоловіком фізично набагато дужчим за неї, пручаючись, наносить нападнику підручними засобами (камінням, гострим підбором черевика тощо) численні удари, які призводять до тяжких тілесних ушкоджень останнього. Об’єктивно було б достатньо одного чи декількох влучних ударів, які на певний час (достатній для втечі) призвели б до втрати нападником свідомості чи орієнтації у просторі. Однак, у таких справах завжди враховується стан сильного душевного хвилювання особи, спричинений у даному випадку посяганням ґвалтівника.
Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний КК України передбачає два таких випадки – умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони та умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.
Відповідно до ст. 118 КК України умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.
Згідно зі ст. 124 КК України умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони, карається громадськими роботами на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров‘ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов‘язку відшкодувати заподіяну шкоду на підставі вимог цивільного законодавства.
Окрім цього, слід відрізняти випадки перевищення меж необхідної оборони та дії, що несумісні з умовами стану необхідної оборони, передбаченими КК України. Так, якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності, тобто на загальних підставах, передбачених кримінальним законом. Окрім цього, не можуть вважатися необхідною обороною протиправні чи правомірні дії, спрямовані на захист від гіпотетично очікуваного посягання. Так, встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях, парканах приватних садиб різних охоронних пристроїв, які здатні завдати тяжкої шкоди здоров`ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. На практиці однією з основних проблем встановлення факту перевищення меж необхідної оборони та визначення його правових наслідків залишається оціночний, тобто такий, що залежить від рівня правосвідомості та правової культури слідчого, прокурора, судді, характер визначення відповідності завданої шкоди при необхідній обороні суспільній небезпечності посягання або обстановці захисту.
Бувають випадки, коли особа добросовісно помилялася в обстановці що склалася і не усвідомлювала, що суспільно небезпечного посягання не було, а при цьому завдала шкоди. В Постанові Пленуму Верховного Суду України N 1 від 26.04.2002 вказується, що слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, який потрібно було застосувати, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за статтями 118 і 124 КК . Коли ж особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального посягання, її дії кваліфікуються як заподіяння шкоди через необережність. Отже, роблячи висновки з вищезазначеного потрібно пам’ятати, що для того, щоб застосувати передбачене Конституцією України право на захист себе чи інших людей, або охоронюваних законом відносин, потрібно правильно оцінити ситуацію, і вчинити саме такі дії, що спрямовані на припинення протиправного посягання без заподіяння тяжких наслідків, в чому б вони не полягали.
Список використаних джерел:
© Адвокат, к.ю.н., Головін Д.В.
