Сама по собі тема законного супротиву працівнику правоохоронних органів у нашій країні залишається під знаком табу, і тому не тільки не є висвітленою у фахових наукових виданнях, однак і не підіймається у звичайних ЗМІ. Тому доведеться боротися з укоренілими стереотипами, що існують ще з часів радянського минулого, та багато у чому оперувати категоріями, що мають великий суспільний резонанс.
Звичайно, якщо ви не знаходитись на знімальному майданчику і ви не бажаєте спробувати себе в ролі героїв голівудських блокбастерів, на кшталт «Біжи» з Патріком Демпсі або «Кровавий спорт» з Жан-Клодом ван Даммом (який, до речі, зараз завітав до Києва і знаходиться там на зйомках своєї чергової кінострічки), то опинятись у ситуації, коли необхідно протидіяти працівнику поліції в жодному разі не варто.
Однак життя – особливо в наш час – стає дедалі «цікавішим» і непередбачуваним: чого лише варті останні випадки захоплення заручників у міжміському автобусі у Луцьку, вогнепального поранення пасажира автівки при спробі поліцейського зупинити водія під Харковом або зґвалтування дівчини прямо у відділку поліції у Кагарлику. Тож, ситуації бувають різними і слід бути готовими як до реалій 2020 року, так і до самозахисту від протиправних дій співробітників поліції.
Аналіз ймовірної ситуації законного супротиву громадянина протиправним вимогам і діям поліцейського розпочнемо з висвітлення ключових законодавчих положень, що регулюють суспільні відносини і визначають основи діяльності поліції. Базовими ціннісними орієнтирами при цьому виступають життя людини, її здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека.
Так, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Це положення Основного Закону перекликається з статтею 2 Конвенції прав людини і основоположних свобод, що гарантує, передусім, право людини на життя. Згідно з цією статтею право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Стаття 27 Конституції України закріплює, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. У статті 28 Конституції передбачено гарантії права на повагу до його гідності, у тому числі те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Стаття 30 Основного Закону України встановлює, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Зазвичай, дії працівників правоохоронних органів, зокрема поліції, відповідають наведеним вище положенням, мають відповідну правову підставу та узгоджуються з поняттям правомірної поведінки. Власне, це є першочерговий обов’язок таких осіб, як представників влади та держави, що випливає зі статті 19 Конституції України, за положенням якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус поліції в Україні є співзвучним завданням держави щодо захисту прав, свобод громадян, підтримання правопорядку. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України (поліція) — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Цим профільним актом вітчизняного законодавства визначено й основні принципи діяльності поліції, серед яких: 1) верховенство права – поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; 2) дотримання прав і свобод людини – під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації; 3) законність – поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази.
При цьому відповідно до статті 7 ЗУ «Про Національну поліцію» обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.
У частині четвертій цієї статті прямо наголошено, що поліцейським за будь-яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій кожен поліцейський зобов’язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо їх припинення та обов’язково доповісти безпосередньому керівництву про факти катування та наміри їх застосування. У разі приховування фактів катування або інших видів неналежного поводження поліцейськими керівник органу протягом доби з моменту отримання відомостей про такі факти зобов’язаний ініціювати проведення службового розслідування та притягнення винних до відповідальності. У разі виявлення таких дій поліцейський зобов’язаний повідомити про це орган досудового розслідування, уповноважений на розслідування відповідних кримінальних правопорушень, вчинених поліцейськими.
Щоб зрозуміти, у яких випадках самозахист особи від протиправних дій поліцейського є правомірним, потрібно провести розмежування допустимих дій останнього. Відповідні межі дозволеної поведінки поліцейського і застосування ним примусу чітко регламентовані у статтях 42 – 46 ЗУ «Про Національну поліцію». Зокрема, за статтею 42 поліція під час виконання повноважень, визначених цим Законом, уповноважена застосовувати такі заходи примусу: 1) фізичний вплив (сила); 2) застосування спеціальних засобів; 3) застосування вогнепальної зброї.
Фізичним впливом є застосування будь-якої фізичної сили, а також спеціальних прийомів боротьби з метою припинення протиправних дій правопорушників. До спеціальних засобів віднесено гумові та пластикові кийки; електрошокові пристрої контактної та контактно-дистанційної дії; засоби обмеження рухомості (кайданки, сітки для зв’язування тощо); засоби, споряджені речовинами сльозогінної та дратівної дії; засоби примусової зупинки транспорту; спеціальні маркувальні та фарбувальні засоби; службові собаки та службові коні; пристрої, гранати та боєприпаси світлозвукової дії; засоби акустичного та мікрохвильового впливу; пристрої, гранати, боєприпаси та малогабаритні підривні пристрої для руйнування перешкод і примусового відчинення приміщень; пристрої для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; засоби, споряджені безпечними димоутворюючими препаратами; водомети, бронемашини та інші спеціальні транспортні засоби. Окреслений перелік є вичерпним. Не є заходом примусу використання поліцейським засобів індивідуального захисту (шоломів, бронежилетів та іншого спеціального екіпірування).
Важливо, що за частиною п’ятою статті 42 ЗУ «Про Національну поліцію» поліцейський за жодних обставин не може застосовувати заходи примусу, не визначені цим Законом. При цьому відповідно до частини сьомої цієї статті поліцейський зобов’язаний негайно зупинити застосування певного виду заходу примусу в момент досягнення очікуваного результату.
Відповідно до частин першої – третьої статті 43 профільного Закону поліцейський зобов’язаний заздалегідь попередити особу про застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, крім випадку, коли зволікання може спричинити посягання на життя і здоров’я особи чи та/або поліцейського або інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим або неможливим. Попередження може бути зроблено голосом, а за значної відстані або звернення до великої групи людей – через гучномовні установки, підсилювачі звуку. Вид та інтенсивність застосування заходів примусу визначаються з урахуванням конкретної ситуації, характеру правопорушення та індивідуальних особливостей особи, яка вчинила правопорушення.
У статті 44 ЗУ «Про Національну поліцію» визначено, що поліцейський може застосовувати фізичну силу, у тому числі спеціальні прийоми боротьби (рукопашного бою), для забезпечення особистої безпеки або/та безпеки інших осіб, припинення правопорушення, затримання особи, яка вчинила правопорушення, якщо застосування інших поліцейських заходів не забезпечує виконання поліцейським повноважень, покладених на нього законом. Поліцейський зобов’язаний письмово повідомити свого керівника, а той зобов’язаний повідомити прокурора про завдання особі тілесних ушкоджень унаслідок застосування фізичної сили.
Частиною четвертою статті 45 ЗУ «Про Національну поліцію» закріплено випадки заборони застосування спеціальних засобів. Так, поліцейському і поліції заборонено: 1) наносити удари гумовими (пластиковими) кийками по голові, шиї, ключичній ділянці, статевих органах, попереку (куприку) і в живіт; 2) під час застосування засобів, споряджених речовинами сльозогінної та дратівної дії, здійснювати прицільну стрільбу по людях, розкидання і відстрілювання гранат у натовп, повторне застосування їх у межах зони ураження в період дії цих речовин; 3) відстрілювати патрони, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, з порушенням визначених технічними характеристиками вимог щодо відстані від особи та стрільби в окремі частини голови і тіла людини; 4) застосовувати водомети при температурі повітря нижче +10°C; 5) застосовувати засоби примусової зупинки транспорту для примусової зупинки мотоциклів, мотоколясок, моторолерів, мопедів, транспортного засобу, що здійснює пасажирські перевезення, а також застосовувати такі засоби на гірських шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах, мостах, шляхопроводах, естакадах, у тунелях; 6) застосовувати кайданки більше ніж 2 години безперервного використання або без послаблення їх тиску.
Надалі, у статті 46 профільного закону, регламентовано застосування поліцейським вогнепальної зброї. Таке застосування є правомірним у наступних виняткових випадках: 1) для відбиття нападу на поліцейського або членів його сім’ї, у випадку загрози їхньому життю чи здоров’ю; 2) для захисту осіб від нападу, що загрожує їхньому життю чи здоров’ю; 3) для звільнення заручників або осіб, яких незаконно позбавлено волі; 4) для відбиття нападу на об’єкти, що перебувають під охороною, конвої, житлові та нежитлові приміщення, а також звільнення таких об’єктів у разі їх захоплення; 5) для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти; 6) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю і здоров’ю людей та/або поліцейського; 7) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю людей та/або поліцейського.
Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки після попередження про необхідність припинення протиправних дій і намір використання заходу примусу, визначеного цією статтею. Застосування вогнепальної зброї без попередження допускається: 1) при спробі особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену ним відстань, чи доторкнутися до зброї; 2) у разі збройного нападу, а також у разі раптового нападу із застосуванням бойової техніки, транспортних засобів або інших засобів, що загрожують життю чи здоров’ю людей; 3) якщо особа, затримана або заарештована за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, втікає із застосуванням транспортного засобу; 4) якщо особа чинить збройний опір; 5) для припинення спроби заволодіти вогнепальною зброєю.
Не менш важливо, що поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки з метою заподіяння особі такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в такій обстановці, для негайного відвернення чи припинення збройного нападу. Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю у разі збройного нападу, якщо відвернення чи припинення відповідного нападу неможливо досягнути іншими засобами.
У частинах одинадцятій – тринадцятій статті 46 ЗУ «Про Національну поліцію» також визначено, що поліцейський може взяти до рук вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, що склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. Під час затримання осіб, щодо яких у поліцейського виникла підозра у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також під час перевірки документів у таких осіб поліцейський може привести в готовність вогнепальну зброю та попередити особу про можливість її застосування. Спроба особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену поліцейським відстань, чи доторкнутися до зброї є підставою для застосування вогнепальної зброї поліцейським. Поліцейський може використати вогнепальну зброю для подання сигналу тривоги або виклику допоміжних сил, або для знешкодження тварини, яка загрожує життю чи здоров’ю поліцейського та інших осіб.
Відповідно до частини дев’ятої статті 46 аналізованого Закону поліцейському заборонено застосовувати вогнепальну зброю в місцях, де може бути завдано шкоди іншим особам, а також у вогненебезпечних та вибухонебезпечних місцях, крім випадків необхідності відбиття нападу або крайньої необхідності. Це, зазвичай, стосується випадків застосування вогнепальної зброї у багатолюдних місцях: вокзалах, торгівельних центрах, тощо.
Нарешті необхідно пам’ятати, що за частинами четвертою і п’ятою статті 43 профільного Закону поліцейському заборонено застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору поліцейському, що загрожує життю і здоров’ю інших осіб або поліцейських, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо. Поліцейські зобов’язані надавати невідкладну медичну допомогу особам, які постраждали в результаті застосування заходів примусу.
Як бачимо, межі правомірних дій поліцейського, випадки і порядок застосування заходів примусу поліцейським є чітко визначеними на законодавчому рівні. Разом із цим, це не виключає і не гарантує того, що з тих або інших причин поліцейським буде скоєне перевищення наданих повноважень. Тоді громадянин, що зазнає протиправних заходів примусу поліцейського, опиняється перед непростим вибором: або підкоритися таким діям і фактично розраховувати лише на свідомість і розум поліцейського (з надією не зазнати невідворотніх ушкоджень власному здоров’ю, а потім оскаржити дії поліцейського у встановленому порядку), або одразу ж спробувати зупинити протиправну поведінку поліцейського, звернувшись до загальнодозволених заходів самозахисту.
Термін «самозахист» є закріпленим у вітчизняному законодавстві Цивільним кодексом і в ньому вживається у контексті самозахисту цивільних прав. Так, у статті 19 ЦК вказано, що самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Цим встановлені межі співмірності самозахисту, що випливають із загальноправового принципу пропорційності у розрізі адекватності переслідуваної мети і використовуваних при цьому правових заходів.
За звичайних обставин, якщо поліцейський діє на законних підставах і правомірно застосовує до особи засоби примусу, то будь-який супротив поліцейському може отримати правову кваліфікацію опору представнику правоохоронного органу, відповідальність за який передбачено статтею 342 Кримінального кодексу України із санкцією до п’яти років позбавлення волі. Одночасно відповідний супротив дозволяє поліцейському, враховуючи обстановку, застосовувати додаткові заходи примусу, у тому числі прийоми рукопашного бою та вогнепальну зброю, про що йшлося вище.
При цьому треба розуміти, що поліцейський, як правило, може не тільки краще володіти відповідними прийомами, але й діяти з впевненістю, що його дії є законними – а отже, й перейти до крайніх випадків застосування примусу, що дозволяють йому застосовувати вогнепальну зброю на ураження. Так само слід розуміти ймовірність миттєвої оцінки ситуації іншими працівниками поліції, які після того, як побачать загрозу життю або здоров’ю поліцейському (який хоч і діяв спочатку неправомірно), зможуть застосувати на його захист усі дозволені заходи примусу до громадянина, що вдався до самозахисту. Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р., № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р., № 12) «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів», «правомірне застосування працівником міліції, членом громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 постанови). Крім цього й у пункті шостому постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов’язків по запобіганню суспільне небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця». Ці обставини необхідно перш за все брати до уваги, коли приймати рішення про застосування самозахисту.
Тим більше, слід враховувати, що будь-яка помилка громадянина в оцінці ситуації і застосування самозахисту до поліцейського, який діяв, маючи на те відповідні правові підстави, каратиметься за законом. Так, на випадок заподіяння працівникові правоохоронного органу побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків Кримінальний кодекс у частині другій статті 345 передбачає відповідальність до п’яти років позбавлення волі. У випадку ж заподіяння працівникові правоохоронного органу тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків для громадянина може наставати відповідальність за частиною третьої статті 345 КК України із санкцією до дванадцяті років позбавлення волі. Нарешті, посягання на життя або вбивство поліцейського у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків кваліфікуватимуться за статтею 348 КК України із санкцією позбавлення волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічного позбавлення волі.
Лише у випадках, коли поліцейський діє вочевидь неправомірно, і особа для зупинення його посягань на охоронювальні законом суспільні відносини (передусім життя та здоров’я) не має іншої можливості для зупинення таких протиправних дій поліцейського може звернутися до самозахисту як крайнього засобу захисту, переконавшись при цьому, що це не завдасть більшої шкоди, ніж та шкода, що її завдає поліцейський своїми незаконними діями. У такому разі обставиною, що виключає кримінальну протиправність діяння громадянина, буде необхідна оборона.
Правове регулювання необхідної оборони здійснено у статті 36 Кримінального кодексу України. Відповідно до неї необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Відповідно до частини третьої і четвертої статті 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу. При цьому особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
Особливо слід звернути увагу те, що за частиною п’ятою статті 36 КК, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Цим самим вітчизняний законодавець регламентує механізм реалізації закріпленого у частині другій статті 27 Конституції України права кожної особи на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань, що можуть чинитися у тому числі й з боку працівників поліції.
Само по собі право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. З цього слідує той неминучий висновок, що всі інші особи, в тому числі і представники влади, зокрема поліції, можуть бути як тими, проти кого застосовується необхідна оборона для зупинення їх неправомірних дій, так і вони самі не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Як відмічає академік-секретар відділення кримінально-правових наук, дійсний член (академік) НАПрН України професор Ю. В. Баулін «це право є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) стосовно діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов’язане також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилаються на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти з квартири; добігти до дому і закритися в ньому, звернутися за допомогою до сусідів, утекти з місця нападу тощо».
Оскільки самозахист і необхідна оборона є правом, а не обов’язком особи, їх застосування знаходиться у дискреції (межах власного розсуду) того, хто захищається від неправомірних дій поліцейського. При цьому громадянин не зобов’язаний також доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку із суспільно-небезпечним посяганням.
Зайвий раз треба підкреслити, що право на самозахист і необхідну оборону виникає в особи лише за наявності підстави, якою виступає складний юридичний факт суспільно-небезпечного посягання (вчиненого у даному разі працівником поліції за межами правомірних випадків застосування ним дозволених заходів примусу) і одночасної необхідності його негайного відвернення або припинення. Правомірна поведінка поліцейського, у тому числі такого, що виконує законний наказ, і яка навіть пов’язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони. Наприклад, застосування поліцейським вогнепальної зброї відповідно до ЗУ «Про Національну поліцію» або здійснення ним акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або виконання професійних чи службових обов’язків тощо, не породжує у того, кому заподіюється шкода, права на самозахист і необхідну оборону.
Об’єктом протиправного посягання працівника поліції, що зумовлює можливість застосування до нього необхідної оборони, можуть бути також охоронювані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і зазнала посягання, але сама їх не захищає і на захист яких виступила інша особа (наприклад, для припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди з боку іншого поліцейського або громадянина). Причому для іншого поліцейського як спеціального суб’єкта правовідносин таке застосування необхідної оборони до працівника поліції, що вдався до протиправних дій, є не просто правом, а правообов’язком. Це слідує з частини четвертої статті 7 ЗУ «Про Національну поліцію», відповідно до якої поліцейським за будь-яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій кожен поліцейський зобов’язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо їх припинення.
Слід брати до уваги, що для визнання оборони прав та інтересів іншої особи правомірною не потрібне прохання чи згода цієї особи. Оборона повинна вважатися правомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік-поліцейський заподіює тілесні ушкодження, проти завдання йому з боку іншої особи шкоди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки правомірності дій того, хто захищає жінку).
Так само, суспільне небезпечне посягання працівника поліції породжує право на самозахист і необхідну оборону незалежно від того, чи вчинене воно навмисно або з необережності чи навіть без вини. Достатньо, щоб таке посягання за своїми об’єктивними ознаками вчинялось із перевищенням допустимих заходів примусу (або не відповідало обстановці їх застосування, наприклад, застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору поліцейському, що загрожує життю і здоров’ю інших осіб або поліцейських, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо), спричиняло істотну шкоду або створювало безпосередню загрозу спричинення такої шкоди правоохоронюваним інтересам – життю, здоров’ю, особистій та статевій свободі, честі та гідності, власності, недоторканності житла тощо.
Інша обставина, на яку потрібно звернути увагу при оцінці правомірності самозахисту від протиправного поведінки поліцейського, полягає у тому, що така поведінка може вчинятися лише в активній формі, тобто в діях поліцейського, який посягає. Ця дія може здійснюватися як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити особу), так і з неадекватним використанням зброї, спеціальних засобів, предметів, механізмів, тварин тощо. Суспільне небезпечна бездіяльність не породжує права на необхідну оборону. Якщо поліцейський бездіє (наприклад, відмовляється виконати свій обов’язок, закріплений частиною четвертою статті 43 ЗУ «Про Національну поліцію» – надати невідкладну медичну допомогу особам, які постраждали в результаті застосування заходів примусу), то примушування цього працівника поліції до виконання своїх обов’язків шляхом заподіяння йому, наприклад, тілесних ушкоджень, не може розглядатися як акт самозахисту чи необхідної оборони. Це пояснюється тим, що при необхідній обороні саме заподіяння шкоди тому, хто посягає, є засобом припинення чи відвернення його посягання, а у зазначеному випадку шкода завдається особі з метою примусити її до виконання своїх обов’язків.
Однією з вирішальних ознак, що характеризують застосування самозахисту і необхідної оборони від протиправних дій поліцейського є співмірність. Співмірність самозахисту характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити виходячи з частин першої та третьої статті 36 Кримінального кодексу України. Так, відповідно до частини першої заподіяна посягаючому шкода повинна бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, а з частини третьої випливає, що заподіяна посягаючому шкода повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання (визначається одночасно: цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, тощо), і реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу) і 2) обстановці захисту (визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається). В цілому, для визнання самозахисту при необхідній обороні співмірним достатньо лише того, щоб була відсутня явна (очевидна) невідповідність між шкодою, заподіяною працівнику поліції, і небезпечністю його посягання та обстановкою захисту від цього посягання.
Ще однією істотною характеристикою протиправної поведінки поліцейського, що зумовлює право особи на самозахист та необхідну оборону, є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне посягання, яким у тому числі виступає протиправна поведінка працівника поліції, має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, пленум Верховного Суду України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначив, що «стан необхідної оборони виникає не тільки в момент суспільно небезпечного посягання, але й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим, хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає, за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, відмова від продовження посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьому перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання». Якщо суспільне небезпечне посягання не створює невідкладної необхідності в заподіянні шкоди посягаючому (наприклад, у випадках, коли ефективний захист правоохоронюваних інтересів можливий іншими законними способами), то у особи права на необхідну оборону не виникає. Так, не є підставою для необхідної оборони, наприклад, вимагання працівником поліції хабара.
Отже, потреба у самозахисті і необхідній обороні від протиправних дій поліцейського виникає тоді, коли будь-яке зволікання загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Тому застосування права на необхідну оборону у випадку протиправних дій поліцейського можливе лише в умовах невідкладності – з тим, щоб негайно відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити самозахист, та не виходячи за межі співмірності останнього. Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони і безпідставності здійснення самозахисту. Якщо, незважаючи на це, громадянин все ж таки заподіює шкоду поліцейському, то, по-перше, проти нього цей самий або інший поліцейський може правомірно застосовувати визначені законом заходи примусу (у тому числі й вогнепальну зброю, якщо розцінюватиме дії громадянина як такі, що загрожують життю та здоров’ю поліцейського), а по-друге, такий громадянин підлягатиме кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.
Зважаючи на викладене ми не радимо будь-кому – ані поліцейським, ані громадянам – перетинати межу правомірної поведінки, адже для перших при цьому наставатиме відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, а для інших – за чинення опору і насильство щодо працівника правоохоронного органу.
