Нещодавно COVID-19 офіційно було віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб (Наказ МОЗ України від 25.02.2020 року №521). Це дозволило застосовувати на території України правовий режим карантину.
Законодавство України зобов’язує лікарів отримати згоду пацієнта на лікування. Така вимога деталізується у «Порядку госпіталізації пацієнтів бригадами швидкої медичної допомоги у лікувально-профілактичні установи» МОЗ України від 14.09.2009 року: «Після огляду та надання медичної допомоги керівник Бригади у разі наявності показань повинен отримати згоду пацієнта (його родичів або законних представників) на госпіталізацію».
Однак, цей же Порядок у пункті 18 вказує на те, що у випадку виявлення (підозри) у пацієнта карантинної інфекції Бригада діє відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та нормативно-правових актів Міністерства охорони здоров’я України».
Відповідно до статті 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного добробуту населення» встановлено, що тільки вже хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт з такими хворими, обов’язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку. Це за своїм змістом є обмеженням волі.
Процедура обов’язкової шпиталізації осіб хворих на коронавірус, чи будь-які інші небезпечні інфекційні хвороби, відповідальність за ухилення від обов’язкового медичного огляду та обов’язкової госпіталізації, чинним законодавством не передбачена. Тобто норма є, а процедури не має.
Тим паче примусова ізоляція застосовується лише до хворих на туберкульоз, які становлять значну небезпеку для оточуючих та відмовляються від лікування, а також до осіб з психічними розладами.
Ось тут і виникає проблема: законно чи незаконно?
За загальним правилом, для підтвердження факту хвороби потрібні відповідні діагностичні лікарські документи встановленого зразка. Якщо їх не має примусова шпиталізація є незаконною та свідчить про факт перевищення повноважень лікарів та інших осіб, наділених владними повноваженнями. У такому випадку необхідно відповідно реагувати, як і на будь-які протиправні дії, спрямовані на обмеження конституційного права на свободу та недоторканість особи. Якщо людину намагаюся примусово госпіталізувати чи помістити до ізолятора, вона може:
1) викликати поліцію та скласти заяву про протизаконне обмеження (чи замах на обмеження) конституційних прав;
2) зателефонувати на гарячу лінію поліції та викласти всі обставини події із зазначенням усіх осіб, які брали в них участь;
3) офіційно повідомити головного лікаря про дії його підлеглих та про наслідки таких дій, скласти заяву про ознаки кримінального правопорушення.
А як бути з «підозрами» карантинної хвороби? Водночас тут постає питання й про співмірність інтересів людини та інтересів усього суспільства.
Стаття 28 Конституції України вказано, що «…людина без добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам». З приводу «дослідів» і медичного втручання можна було б подискутувати, але, іншої трактовки немає, тому розуміємо їх як «лікування хворого». Іншими словами, це вимога поваги та надання права на гідність по відношенню до кожної людини.
Європейський Суд з прав людини зазначив (актуально і для нашої країни): «При наданні медичної допомоги, навіть коли відмова від медичної допомоги може привести до летального наслідку, примусове медичне втручання, без згоди повнолітнього, дієздатного пацієнта є втручанням у його особисту недоторканість і посяганням на права, гарантовані Конвенцією».
Тобто, «право» займає позицію того, що примусове лікування (тобто й примусова шпиталізація) є незаконним.
