Чи можна законно бити поліцейського при самозахисті?

Сама по собі тема законного супротиву працівнику правоохоронних органів у нашій країні залишається під знаком табу, і тому не тільки не є висвітленою у фахових наукових виданнях, однак і не підіймається у звичайних ЗМІ. Тому доведеться боротися з укоренілими стереотипами, що існують ще з часів радянського минулого, та багато у чому оперувати категоріями, що мають великий суспільний резонанс.

Звичайно, якщо ви не знаходитись на знімальному майданчику і ви не бажаєте спробувати себе в ролі героїв голівудських блокбастерів, на кшталт «Біжи» з Патріком Демпсі або «Кровавий спорт» з Жан-Клодом ван Даммом (який, до речі, зараз завітав до Києва і знаходиться там на зйомках своєї чергової кінострічки), то опинятись у ситуації, коли необхідно протидіяти працівнику поліції в жодному разі не варто.

Однак життя – особливо в наш час – стає дедалі «цікавішим» і непередбачуваним: чого лише варті останні випадки захоплення заручників у міжміському автобусі у Луцьку, вогнепального поранення пасажира автівки при спробі поліцейського зупинити водія під Харковом або зґвалтування дівчини прямо у відділку поліції у Кагарлику. Тож, ситуації бувають різними і слід бути готовими як до реалій 2020 року, так і до самозахисту від протиправних дій співробітників поліції.

Аналіз ймовірної ситуації законного супротиву громадянина протиправним вимогам і діям поліцейського розпочнемо з висвітлення ключових законодавчих положень, що регулюють суспільні відносини і визначають основи діяльності поліції. Базовими ціннісними орієнтирами при цьому виступають життя людини, її здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека.

Так, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Це положення Основного Закону перекликається з статтею 2 Конвенції прав людини і основоположних свобод, що гарантує, передусім, право людини на життя. Згідно з цією статтею право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Стаття 27 Конституції України закріплює, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. У статті 28 Конституції передбачено гарантії права на повагу до його гідності, у тому числі те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Стаття 30 Основного Закону України встановлює, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Зазвичай, дії працівників правоохоронних органів, зокрема поліції, відповідають наведеним вище положенням, мають відповідну правову підставу та узгоджуються з поняттям правомірної поведінки. Власне, це є першочерговий обов’язок таких осіб, як представників влади та держави, що випливає зі статті 19 Конституції України, за положенням якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус поліції в Україні є співзвучним завданням держави щодо захисту прав, свобод громадян, підтримання правопорядку. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України (поліція) — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Цим профільним актом вітчизняного законодавства визначено й основні принципи діяльності поліції, серед яких: 1) верховенство права – поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; 2) дотримання прав і свобод людини – під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації; 3) законність – поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази.

При цьому відповідно до статті 7 ЗУ «Про Національну поліцію» обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.

У частині четвертій цієї статті прямо наголошено, що поліцейським за будь-яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій кожен поліцейський зобов’язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо їх припинення та обов’язково доповісти безпосередньому керівництву про факти катування та наміри їх застосування. У разі приховування фактів катування або інших видів неналежного поводження поліцейськими керівник органу протягом доби з моменту отримання відомостей про такі факти зобов’язаний ініціювати проведення службового розслідування та притягнення винних до відповідальності. У разі виявлення таких дій поліцейський зобов’язаний повідомити про це орган досудового розслідування, уповноважений на розслідування відповідних кримінальних правопорушень, вчинених поліцейськими.

Щоб зрозуміти, у яких випадках самозахист особи від протиправних дій поліцейського є правомірним, потрібно провести розмежування допустимих дій останнього. Відповідні межі дозволеної поведінки поліцейського і застосування ним примусу чітко регламентовані у статтях 42 – 46 ЗУ «Про Національну поліцію». Зокрема, за статтею 42 поліція під час виконання повноважень, визначених цим Законом, уповноважена застосовувати такі заходи примусу: 1) фізичний вплив (сила); 2) застосування спеціальних засобів; 3) застосування вогнепальної зброї.

Фізичним впливом є застосування будь-якої фізичної сили, а також спеціальних прийомів боротьби з метою припинення протиправних дій правопорушників. До спеціальних засобів віднесено гумові та пластикові кийки; електрошокові пристрої контактної та контактно-дистанційної дії; засоби обмеження рухомості (кайданки, сітки для зв’язування тощо); засоби, споряджені речовинами сльозогінної та дратівної дії; засоби примусової зупинки транспорту; спеціальні маркувальні та фарбувальні засоби; службові собаки та службові коні; пристрої, гранати та боєприпаси світлозвукової дії; засоби акустичного та мікрохвильового впливу; пристрої, гранати, боєприпаси та малогабаритні підривні пристрої для руйнування перешкод і примусового відчинення приміщень; пристрої для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; засоби, споряджені безпечними димоутворюючими препаратами; водомети, бронемашини та інші спеціальні транспортні засоби. Окреслений перелік є вичерпним. Не є заходом примусу використання поліцейським засобів індивідуального захисту (шоломів, бронежилетів та іншого спеціального екіпірування).

Важливо, що за частиною п’ятою статті 42 ЗУ «Про Національну поліцію» поліцейський за жодних обставин не може застосовувати заходи примусу, не визначені цим Законом. При цьому відповідно до частини сьомої цієї статті поліцейський зобов’язаний негайно зупинити застосування певного виду заходу примусу в момент досягнення очікуваного результату.

Відповідно до частин першої – третьої статті 43 профільного Закону поліцейський зобов’язаний заздалегідь попередити особу про застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, крім випадку, коли зволікання може спричинити посягання на життя і здоров’я особи чи та/або поліцейського або інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим або неможливим. Попередження може бути зроблено голосом, а за значної відстані або звернення до великої групи людей – через гучномовні установки, підсилювачі звуку. Вид та інтенсивність застосування заходів примусу визначаються з урахуванням конкретної ситуації, характеру правопорушення та індивідуальних особливостей особи, яка вчинила правопорушення.

У статті 44 ЗУ «Про Національну поліцію» визначено, що поліцейський може застосовувати фізичну силу, у тому числі спеціальні прийоми боротьби (рукопашного бою), для забезпечення особистої безпеки або/та безпеки інших осіб, припинення правопорушення, затримання особи, яка вчинила правопорушення, якщо застосування інших поліцейських заходів не забезпечує виконання поліцейським повноважень, покладених на нього законом. Поліцейський зобов’язаний письмово повідомити свого керівника, а той зобов’язаний повідомити прокурора про завдання особі тілесних ушкоджень унаслідок застосування фізичної сили.

Частиною четвертою статті 45 ЗУ «Про Національну поліцію» закріплено випадки заборони застосування спеціальних засобів. Так, поліцейському і поліції заборонено: 1) наносити удари гумовими (пластиковими) кийками по голові, шиї, ключичній ділянці, статевих органах, попереку (куприку) і в живіт; 2) під час застосування засобів, споряджених речовинами сльозогінної та дратівної дії, здійснювати прицільну стрільбу по людях, розкидання і відстрілювання гранат у натовп, повторне застосування їх у межах зони ураження в період дії цих речовин; 3) відстрілювати патрони, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, з порушенням визначених технічними характеристиками вимог щодо відстані від особи та стрільби в окремі частини голови і тіла людини; 4) застосовувати водомети при температурі повітря нижче +10°C; 5) застосовувати засоби примусової зупинки транспорту для примусової зупинки мотоциклів, мотоколясок, моторолерів, мопедів, транспортного засобу, що здійснює пасажирські перевезення, а також застосовувати такі засоби на гірських шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах, мостах, шляхопроводах, естакадах, у тунелях; 6) застосовувати кайданки більше ніж 2 години безперервного використання або без послаблення їх тиску.

Надалі, у статті 46 профільного закону, регламентовано застосування поліцейським вогнепальної зброї. Таке застосування є правомірним у наступних виняткових випадках: 1) для відбиття нападу на поліцейського або членів його сім’ї, у випадку загрози їхньому життю чи здоров’ю; 2) для захисту осіб від нападу, що загрожує їхньому життю чи здоров’ю; 3) для звільнення заручників або осіб, яких незаконно позбавлено волі; 4) для відбиття нападу на об’єкти, що перебувають під охороною, конвої, житлові та нежитлові приміщення, а також звільнення таких об’єктів у разі їх захоплення; 5) для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти; 6) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю і здоров’ю людей та/або поліцейського; 7) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю людей та/або поліцейського.

Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки після попередження про необхідність припинення протиправних дій і намір використання заходу примусу, визначеного цією статтею. Застосування вогнепальної зброї без попередження допускається: 1) при спробі особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену ним відстань, чи доторкнутися до зброї; 2) у разі збройного нападу, а також у разі раптового нападу із застосуванням бойової техніки, транспортних засобів або інших засобів, що загрожують життю чи здоров’ю людей; 3) якщо особа, затримана або заарештована за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, втікає із застосуванням транспортного засобу; 4) якщо особа чинить збройний опір; 5) для припинення спроби заволодіти вогнепальною зброєю.

Не менш важливо, що поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки з метою заподіяння особі такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в такій обстановці, для негайного відвернення чи припинення збройного нападу. Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю у разі збройного нападу, якщо відвернення чи припинення відповідного нападу неможливо досягнути іншими засобами.

У частинах одинадцятій – тринадцятій статті 46 ЗУ «Про Національну поліцію» також визначено, що поліцейський може взяти до рук вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, що склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. Під час затримання осіб, щодо яких у поліцейського виникла підозра у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також під час перевірки документів у таких осіб поліцейський може привести в готовність вогнепальну зброю та попередити особу про можливість її застосування. Спроба особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену поліцейським відстань, чи доторкнутися до зброї є підставою для застосування вогнепальної зброї поліцейським. Поліцейський може використати вогнепальну зброю для подання сигналу тривоги або виклику допоміжних сил, або для знешкодження тварини, яка загрожує життю чи здоров’ю поліцейського та інших осіб.

Відповідно до частини дев’ятої статті 46 аналізованого Закону поліцейському заборонено застосовувати вогнепальну зброю в місцях, де може бути завдано шкоди іншим особам, а також у вогненебезпечних та вибухонебезпечних місцях, крім випадків необхідності відбиття нападу або крайньої необхідності. Це, зазвичай, стосується випадків застосування вогнепальної зброї у багатолюдних місцях: вокзалах, торгівельних центрах, тощо.

Нарешті необхідно пам’ятати, що за частинами четвертою і п’ятою статті 43 профільного Закону поліцейському заборонено застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору поліцейському, що загрожує життю і здоров’ю інших осіб або поліцейських, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо. Поліцейські зобов’язані надавати невідкладну медичну допомогу особам, які постраждали в результаті застосування заходів примусу.

Як бачимо, межі правомірних дій поліцейського, випадки і порядок застосування заходів примусу поліцейським є чітко визначеними на законодавчому рівні. Разом із цим, це не виключає і не гарантує того, що з тих або інших причин поліцейським буде скоєне перевищення наданих повноважень. Тоді громадянин, що зазнає протиправних заходів примусу поліцейського, опиняється перед непростим вибором: або підкоритися таким діям і фактично розраховувати лише на свідомість і розум поліцейського (з надією не зазнати невідворотніх ушкоджень власному здоров’ю, а потім оскаржити дії поліцейського у встановленому порядку), або одразу ж спробувати зупинити протиправну поведінку поліцейського, звернувшись до загальнодозволених заходів самозахисту.

Термін «самозахист» є закріпленим у вітчизняному законодавстві Цивільним кодексом і в ньому вживається у контексті самозахисту цивільних прав. Так, у статті 19 ЦК вказано, що самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Цим встановлені межі співмірності самозахисту, що випливають із загальноправового принципу пропорційності у розрізі адекватності переслідуваної мети і використовуваних при цьому правових заходів.

За звичайних обставин, якщо поліцейський діє на законних підставах і правомірно застосовує до особи засоби примусу, то будь-який супротив поліцейському може отримати правову кваліфікацію опору представнику правоохоронного органу, відповідальність за який передбачено статтею 342 Кримінального кодексу України із санкцією до п’яти років позбавлення волі. Одночасно відповідний супротив дозволяє поліцейському, враховуючи обстановку, застосовувати додаткові заходи примусу, у тому числі прийоми рукопашного бою та вогнепальну зброю, про що йшлося вище.

При цьому треба розуміти, що поліцейський, як правило, може не тільки краще володіти відповідними прийомами, але й діяти з впевненістю, що його дії є законними – а отже, й перейти до крайніх випадків застосування примусу, що дозволяють йому застосовувати вогнепальну зброю на ураження. Так само слід розуміти ймовірність миттєвої оцінки ситуації іншими працівниками поліції, які після того, як побачать загрозу життю або здоров’ю поліцейському (який хоч і діяв спочатку неправомірно), зможуть застосувати на його захист усі дозволені заходи примусу до громадянина, що вдався до самозахисту. Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р., № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р., № 12) «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів», «правомірне застосування працівником міліції, членом громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 постанови). Крім цього й у пункті шостому постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов’язків по запобіганню суспільне небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця». Ці обставини необхідно перш за все брати до уваги, коли приймати рішення про застосування самозахисту.

Тим більше, слід враховувати, що будь-яка помилка громадянина в оцінці ситуації і застосування самозахисту до поліцейського, який діяв, маючи на те відповідні правові підстави, каратиметься за законом. Так, на випадок заподіяння працівникові правоохоронного органу побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків Кримінальний кодекс у частині другій статті 345 передбачає відповідальність до п’яти років позбавлення волі. У випадку ж заподіяння працівникові правоохоронного органу тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків для громадянина може наставати відповідальність за частиною третьої статті 345 КК України із санкцією до дванадцяті років позбавлення волі. Нарешті, посягання на життя або вбивство поліцейського у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків кваліфікуватимуться за статтею 348 КК України із санкцією позбавлення волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічного позбавлення волі.

Лише у випадках, коли поліцейський діє вочевидь неправомірно, і особа для зупинення його посягань на охоронювальні законом суспільні відносини (передусім життя та здоров’я) не має іншої можливості для зупинення таких протиправних дій поліцейського може звернутися до самозахисту як крайнього засобу захисту, переконавшись при цьому, що це не завдасть більшої шкоди, ніж та шкода, що її завдає поліцейський своїми незаконними діями. У такому разі обставиною, що виключає кримінальну протиправність діяння громадянина, буде необхідна оборона.

Правове регулювання необхідної оборони здійснено у статті 36 Кримінального кодексу України. Відповідно до неї необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Відповідно до частини третьої і четвертої статті 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу. При цьому особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Особливо слід звернути увагу те, що за частиною п’ятою статті 36 КК, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Цим самим вітчизняний законодавець регламентує механізм реалізації закріпленого у частині другій статті 27 Конституції України права кожної особи на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань, що можуть чинитися у тому числі й з боку працівників поліції.

Само по собі право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. З цього слідує той неминучий висновок, що всі інші особи, в тому числі і представники влади, зокрема поліції, можуть бути як тими, проти кого застосовується необхідна оборона для зупинення їх неправомірних дій, так і вони самі не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Як відмічає академік-секретар відділення кримінально-правових наук, дійсний член (академік) НАПрН України професор Ю. В. Баулін «це право є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) стосовно діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов’язане також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилаються на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти з квартири; добігти до дому і закритися в ньому, звернутися за допомогою до сусідів, утекти з місця нападу тощо».

Оскільки самозахист і необхідна оборона є правом, а не обов’язком особи, їх застосування знаходиться у дискреції (межах власного розсуду) того, хто захищається від неправомірних дій поліцейського. При цьому громадянин не зобов’язаний також доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку із суспільно-небезпечним посяганням.

Зайвий раз треба підкреслити, що право на самозахист і необхідну оборону виникає в особи лише за наявності підстави, якою виступає складний юридичний факт суспільно-небезпечного посягання (вчиненого у даному разі працівником поліції за межами правомірних випадків застосування ним дозволених заходів примусу) і одночасної необхідності його негайного відвернення або припинення. Правомірна поведінка поліцейського, у тому числі такого, що виконує законний наказ, і яка навіть пов’язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони. Наприклад, застосування поліцейським вогнепальної зброї відповідно до ЗУ «Про Національну поліцію» або здійснення ним акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або виконання професійних чи службових обов’язків тощо, не породжує у того, кому заподіюється шкода, права на самозахист і необхідну оборону.

Об’єктом протиправного посягання працівника поліції, що зумовлює можливість застосування до нього необхідної оборони, можуть бути також охоронювані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і зазнала посягання, але сама їх не захищає і на захист яких виступила інша особа (наприклад, для припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди з боку іншого поліцейського або громадянина). Причому для іншого поліцейського як спеціального суб’єкта правовідносин таке застосування необхідної оборони до працівника поліції, що вдався до протиправних дій, є не просто правом, а правообов’язком. Це слідує з частини четвертої статті 7 ЗУ «Про Національну поліцію», відповідно до якої поліцейським за будь-яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій кожен поліцейський зобов’язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо їх припинення.

Слід брати до уваги, що для визнання оборони прав та інтересів іншої особи правомірною не потрібне прохання чи згода цієї особи. Оборона повинна вважатися правомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік-поліцейський заподіює тілесні ушкодження, проти завдання йому з боку іншої особи шкоди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки правомірності дій того, хто захищає жінку).

Так само, суспільне небезпечне посягання працівника поліції породжує право на самозахист і необхідну оборону незалежно від того, чи вчинене воно навмисно або з необережності чи навіть без вини. Достатньо, щоб таке посягання за своїми об’єктивними ознаками вчинялось із перевищенням допустимих заходів примусу (або не відповідало обстановці їх застосування, наприклад, застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору поліцейському, що загрожує життю і здоров’ю інших осіб або поліцейських, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо), спричиняло істотну шкоду або створювало безпосередню загрозу спричинення такої шкоди правоохоронюваним інтересам – життю, здоров’ю, особистій та статевій свободі, честі та гідності, власності, недоторканності житла тощо.

Інша обставина, на яку потрібно звернути увагу при оцінці правомірності самозахисту від протиправного поведінки поліцейського, полягає у тому, що  така поведінка може вчинятися лише в активній формі, тобто в діях поліцейського, який посягає. Ця дія може здійснюватися як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити особу), так і з неадекватним використанням зброї, спеціальних засобів, предметів, механізмів, тварин тощо. Суспільне небезпечна бездіяльність не породжує права на необхідну оборону. Якщо поліцейський бездіє (наприклад, відмовляється виконати свій обов’язок, закріплений частиною четвертою статті 43 ЗУ «Про Національну поліцію» – надати невідкладну медичну допомогу особам, які постраждали в результаті застосування заходів примусу), то примушування цього працівника поліції до виконання своїх обов’язків шляхом заподіяння йому, наприклад, тілесних ушкоджень, не може розглядатися як акт самозахисту чи необхідної оборони. Це пояснюється тим, що при необхідній обороні саме заподіяння шкоди тому, хто посягає, є засобом припинення чи відвернення його посягання, а у зазначеному випадку шкода завдається особі з метою примусити її до виконання своїх обов’язків.

Однією з вирішальних ознак, що характеризують застосування самозахисту і необхідної оборони від протиправних дій поліцейського є співмірність. Співмірність самозахисту характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити виходячи з частин першої та третьої статті 36 Кримінального кодексу України. Так, відповідно до частини першої заподіяна посягаючому шкода повинна бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, а з частини третьої випливає, що заподіяна посягаючому шкода повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання (визначається одночасно: цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, тощо), і реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу) і 2) обстановці захисту (визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається). В цілому, для визнання самозахисту при необхідній обороні співмірним достатньо лише того, щоб була відсутня явна (очевидна) невідповідність між шкодою, заподіяною працівнику поліції, і небезпечністю його посягання та обстановкою захисту від цього посягання.

Ще однією істотною характеристикою протиправної поведінки поліцейського, що зумовлює право особи на самозахист та необхідну оборону, є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне посягання, яким у тому числі виступає протиправна поведінка працівника поліції, має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, пленум Верховного Суду України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначив, що «стан необхідної оборони виникає не тільки в момент суспільно небезпечного посягання, але й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим, хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає, за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, відмова від продовження посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьому перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання». Якщо суспільне небезпечне посягання не створює невідкладної необхідності в заподіянні шкоди посягаючому (наприклад, у випадках, коли ефективний захист правоохоронюваних інтересів можливий іншими законними способами), то у особи права на необхідну оборону не виникає. Так, не є підставою для необхідної оборони, наприклад, вимагання працівником поліції хабара.

Отже, потреба у самозахисті і необхідній обороні від протиправних дій поліцейського виникає тоді, коли будь-яке зволікання загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Тому застосування права на необхідну оборону у випадку протиправних дій поліцейського можливе лише в умовах невідкладності – з тим, щоб негайно відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити самозахист, та не виходячи за межі співмірності останнього. Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони і безпідставності здійснення самозахисту. Якщо, незважаючи на це, громадянин все ж таки заподіює шкоду поліцейському, то, по-перше, проти нього цей самий або інший поліцейський може правомірно застосовувати визначені законом заходи примусу (у тому числі й вогнепальну зброю, якщо розцінюватиме дії громадянина як такі, що загрожують життю та здоров’ю поліцейського), а по-друге, такий громадянин підлягатиме кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Зважаючи на викладене ми не радимо будь-кому – ані поліцейським, ані громадянам – перетинати межу правомірної поведінки, адже для перших при цьому наставатиме відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, а для інших – за чинення опору і насильство щодо працівника правоохоронного органу.

Земельне питання: ще один спосіб як ВІДІБРАТИ ЗЕМЛЮ в українців винайдено

Друзі, скажемо відверто, це жах! І говорити про нього у рамках одного посту тут не вийде. Однак ви повинні знати про це якомога більше!

З цією всією катавасією з коронавірусом з поля зору зникло чимало «але». Ці «але», найчастіше, знаходяться на одному сайті – Офіційний портал Верховної Ради України, і приховані вони під виглядом законопроектів. Щотижня ми аналізуємо їх разом з вами тут чи даємо коментарі різним ЗМІ, лаємо нашу владу чи навпаки – знаходимо щось позитивне. Але не цього разу..

..бо українська влада вирішила створити нестерпні умови для приватних осіб, щоб останні якомога швидше продали свою землю.

Ще наприкінці лютого цього року у Раді зареєстровано законопроект №3131 (чомусь завжди найбільш скандальні проекти законів мають «стильні» номери, не помічали?) «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо детінізації виробництва сільськогосподарської продукції». Ініціативна група – партії «Слуга народу» та «Довіра».

Ремарка. Друзі, ми не хочемо, щоб ви думали, що Telegram-канал «Адвокат Права» – «проплачений» якоюсь політичною силою чи на всі 100% підтримує ту чи іншу течію. Ми вказуємо прізвища політичних діячів, назви партій для того, щоб ви мали певне уявлення про те, хто «за цим всім стоїть». Все потрібно розглядати у системі. Та про це – далі.

За словами авторів законопроекту, сьогодні в Україні існує тіньовий ринок оренди земель. І за оцінками експертів він становить 28% від загальної площі сільськогосподарських земель або близько 12 млн. га з 42 млн. га с/г земель України. При цьому в офіційній оренді перебуває близько 25 млн. га с/г земель. У 2019 році обсяг тіньової оренди с/г земель в Україні складав від 19 до 69 млрд. грн. При цьому втрати бюджетів всіх рівнів від недоотримання податків та інших платежів становлять 6-22 млрд. грн. на рік. За словами авторів, значна кількість власників землі не декларує доходи, отримані від використання землі. Тому виробники, які сплачують податки, опиняються у нерівних умовах з «мінімізаторами».

Про проект. Дуже коротко.

Проект згідно із пояснювальною запискою до нього «має на меті утворити умови для ліквідації тіньових відносин у використанні земель сільськогосподарського призначення та забезпечити рівно напружене  оподаткування доходів, одержуваних від такої землі всіма її власниками та користувачами».

У законопроекті шляхом внесення змін Податкового кодексу України пропонується встановити механізм оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб – власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення, який передбачає рівень сплати податків з доходу від використання таких земельних ділянок в обсязі поставленого податкового зобов’язання (далі – ППЗ). Сплаті, зокрема, підлягає різниця між сумою ППЗ та сумою сплачених суб’єктом податків та інших платежів, пов’язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або орендою (емфітевзисом) земельних ділянок.

Крім того, зменшується сукупний розмір земельних ділянок (з 2 до 1 гектара), з якої не оподатковується дохід фізичної особи, отриманий від продажу власної сільськогосподарської продукції, що вирощена, відгодована, виловлена, зібрана, виготовлена, вироблена, оброблена та/або перероблена безпосередньо фізичною особою на таких земельних ділянках.

А тепер починаємо виголошувати свої «фе».

Цей законопроект приведе до витіснення дрібних фермерів з їхньої землі великими агрокомпаніями. Адже селян змусять позбуватися землі, утримувати яку багатьом стане невигідно. За даними Держгеокадастру, земельні паї має близько 7 млн українців. Середній пай — 4 га. Близько 4,5 млн. власників паїв є одноосібниками. Це значить, що вони обробляють пай самостійно. Решта паїв здається в оренду. Починаючи з 2014 року кількість одноосібників зростає. Власники відмовляються здавати землю в оренду та обробляють її самі.

Великі підприємства платять мінімум податків завдяки спрощеній четвертій групі оподаткування. Це близько 300 гривень з гектара єдиного податку, який замінює собою два податки: земельний і податок на прибуток. До того ж юрособи не є кінцевими платниками решти податків (ПДВ на паливо, насіння або добрива). Тому нейтралізують їх при продажу своєї продукції, переклавши на кінцевого споживача. Натомість одноосібники не є юридичними особами та не мають такої можливості.

Тож після того як вступить в дію закон про зняття мораторію, багатьом буде краще продати землю. Адже якщо ви маєте свій пай, але не обробляєте його та не здаєте в оренду, то податок платити все одно потрібно. Законопроект передбачає необхідність сплати поставленого податкового зобов’язання усіма власниками, постійними користувачами або орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Не сплачувати податок можуть лише фізичні особи, що є власниками або постійними користувачами земельних ділянок із сільськогосподарськими угіддями, розміри яких не перевищують норми безоплатної приватизації для ведення садівництва (до 0,12 гектара), будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара), для індивідуального дачного будівництва (не більше 0,10 гектара). А також для ведення особистого селянського господарства, проте не більше 0,5 гектара.

Всі ці «тіньові» та «приховувані» є тому, що існує загальна неефективність існуючої системи оподаткування доходів від сільськогосподарської діяльності в Україні. Мова про 4 групу платників єдиного податку, яка потребує суттєвого вдосконалення, оскільки за своєю природою має застосовуватися виключно суб’єктами малого підприємництва з невеликими доходом, чисельністю працівників тощо, для яких ведення повноцінного податкового обліку є складним та економічно обтяжливим.

Не можна погодитись із запровадженням ППЗ для фізичних осіб – власників (постійних користувачів) земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, що перевищують розмір 1 га, адже вказані ділянки надаються, насамперед, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції (ст. 2 Закону України «Про особисте селянське господарство»), а їх розмір для безоплатної передачі земельних ділянок громадянам згідно зі ст.121 Земельного кодексу України становить саме до 2 гектарів.

Одночасно виглядає незрозумілим, про оподаткування яких доходів таких власників (користувачів) земельних ділянок може йти мова, якщо вони використовують вирощену продукцію виключно для власного споживання.

Тому й назва проекту — «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо детінізації виробництва сільськогосподарської продукції» – не повною мірою відображає його зміст, в якому передбачені зміни лише до одного закону – Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Однак, де зміни до Земельного кодексу України? Це логічно, що останні повинні бути.

Законопроектом установлена формула, за якою обчислюється податок. ППЗ = НГО × S × 0,05 × М/12. Опустимо тлумачення, перейдемо одразу до цифр. Станом на 01.01.2020 р. середня НГО становить близько 30 тис. грн. Виходячи з середньої НГО, мінімальний податок становитиме 1500 грн. за гектар. Пам’ятаємо, що середній пай по Україні — 4 га. Тобто, якщо ви маєте пай, але не знаєте його в оренду чи не сплачуєте податків з прибутку, то податок складе близько 6 тис. грн в рік.

Якщо ж земельну ділянку офіційно передати в оренду, то сплачувати податок буде орендар, а для власника земельної ділянки нічого не змінюватиметься — він і надалі має отримувати передбачену орендну плату у передбаченому договором розмірі. У разі перебування земельної ділянки у легальній оренді, при якій орендарем сплачуються всі передбачені законодавством податки, розмір податкового навантаження фактично залишиться незмінним.

З одного боку це змусить власників здавати свої паї в оренду офіційно, аби було вигідно утримувати ділянку. З іншого — позбавить конкурентоспроможності одноосібників. І ті також будуть змушені здавати свою ділянку в оренду. Але якщо орендаря з вигідними умовами не знайдеться, то єдиним виходом стане продаж.

А як щодо ускладнення адміністрування податків та зборів, оскільки передбачає, окрім декларування податків на прибуток, доходів фізичних осіб, єдиного податку, ще й розрахунок ППЗ для кожної із земельних ділянок, загального ППЗ та його перевищення над сумою сплачених податків, зборів та інших платежів, пов’язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції.

Про інші технічні ляпи говорити? Типу, а де висновок КМУ про доцільність цього законопроекту, оскільки відповідно до статті 116 Конституції України саме він забезпечує проведення податкової політики? До законопроекту не надано фінансово-економічного обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки), що не відповідає вимогам частини першої статті 27 Бюджетного кодексу України та частини третьої статті 91 Регламенту Верховної Ради України. І у цей же час Комітет з питань бюджету.. ПОГОДЖУЄ це проект!

Пропонований механізм оподаткування на основі ППЗ не враховує особливостей сільськогосподарського виробництва,зокрема, таких, як:сезонність виробництва, залежність від погодних та біологічних факторів, специфіка окремих видів сільськогосподарського виробництва – наприклад, їх збитковість та потреба у державному субсидіюванні, які, де-факто, визначають рівень прибутковості (збитковості) сільськогосподарського виробництва, а відтак платоспроможність, у тому числі, у частині сплати податків. При запровадженні ППЗ, яке суттєво збільшує податкове навантаження для відповідної категорії товаровиробників, наявність таких факторів підвищує ризики виникнення та значного зростання у них податкової заборгованості з відповідними соціально-економічними наслідками.

Чи ось це: «Цей Закон набирає чинності з дня наступного за днем його опублікування та застосовується до податкових періодів, починаючи з 1 січня 2020 року». Нікого не дивує? Чи може нардепи забули, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Це, до речі, стаття 58 Конституції України.

А що думаєте ви?

Чи є гіробордист учасником дорожнього руху?

Не знаємо, чули ви про таку ситуацію, однак 100% в житті бачили чи навіть користувалися електросамокатами, гіробордами тощо. Так ось, у вересні 2019 року сталася ДТП за участю автомобіля і електросамоката, яку облікували як «наїзд на велосипедиста». Й таких прикладів чимало у світі. Тож ким насправді є гіробордист тощо з точки зору ПДР?

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про дорожній рух», учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. При цьому до учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, особи, які рухаються в кріслах колісних, велосипедисти, погоничі тварин.

☝🏼 По суті, власник електротранспорту є учасником дорожнього руху, отже має дотримуватись ПДР. У той же час механічні показники, наприклад, електросамоката не підпадають під визначення механічних транспортних засобів в Україні. Механічний транспортний засіб — це ТЗ, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт. Таким чином, щоб електросамокат та подібний електротранспорт вважався механічним ТЗ, він повинен мати двигун потужністю понад З кВт. Зазвичай потужність таких пристроїв становить від 250 до 800 Вт

Не зважаючи на те, що самокат має двигун, як, наприклад, і троллейбус — його потужності недостатньо, щоб отримати юридичний статус «механічного ТЗ», а у ПДР для двоколісних транспортних засобів є визначення: велосипед, мопед та мотоцикл. Жодне з цих визначень до електросамоката та подібного електротранспорту (електробайк, гіроскутер, моноколесо, сегвей. Гіроборд тощо) повністю не підходить.

Для того щоб не створювати небезпечних ситуацій на дорозі, існує правило, що згідно з пунктом 11.7 ПДР транспортні засоби, швидкість руху яких не повинна перевищувати 40 км/год або які з технічних причин не можуть розвивати таку швидкість, повинні рухатися якнайближче до правого краю, крім випадків, коли виконується обгін, об’їзд або перестроювання перед поворотом ліворуч чи розворотом.

Особа, що здійснює рух проїзною частиною ТЗ, є учасником дорожнього руху, тому має дотримуватися ПДР та підлягає притягненню до відповідальності на загальних підставах у разі порушення цих Правил. Відповідно до пункту 1.9 ПДР особи, які порушують ПДР, несуть відповідальність згідно із законодавством України.

‼️ Та крок уперед вже зроблено. Менше тижня тому Комітет Ради схвалив і передав на розгляд ВРУ законопроект №3023, який пропонує зробити повноправними учасниками дорожнього руху власників легкого електротранспорту.

1️⃣ Законопроект має на меті ввести категорію «персональний легковий транспорт», до якого будуть належати всі гіроборди, еклектросамокати тощо.

2️⃣ Заборонять їздити на тротуарах. Дозволять лише або на велодоріжках, або ж (якщо вони не обладнані) краєм проїзної частини чи узбіччям.

3️⃣ Електросамокати мають бути обладнані світловідбивачами (а за можливості й звуковим сигналом).

4️⃣ Пропонується також ввести заборону на керування під дією наркотиків чи алкоголю та не можна буде тримати в руці телефон.

5️⃣ Відповідно до проекту власників електротранспорту зможуть штрафувати за порушення правил дорожнього руху на 85 грн., а також за перехід дороги в недозволеному місці – на 51 грн.

Платні пляжі та водойми? Чи потрібно платити, щоб скупатися?

По всій території України існує біда з незаконною забудовою берегів річок та озер з порушеннями Конституції України та діючого законодавства. А новий закон про безперешкодний доступ до води повноцінно ще не встиг запрацювати через епідемію коронавірусу. Так, юридично це чинний нормативно-правовий акт, а фактично.. а фактично у нас зажди були проблеми з доступом до водних ресурсів. 🤷🏼‍♂️

‼️ Та варто пам’ятати й про такі норми

Зокрема у статті 47 Водного кодексу України зазначено, що «загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб безкоштовно, без закріплення водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів».

Право користуватися природними об’єктами закріплено у статті 13 Конституції України, де чітко визначено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України … є об’єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону». До речі, це норма прямої дії!

Тож відповідно до чинного законодавства України стягувати плату за вхід до пляжу – протизаконно. Будь-які «приватні платні VIP-пляжі» з обмеженим і платним входом є протизаконним явищем, що потребує втручання правоохоронних органів. Тому якщо на певній локації обмежують вхід на пляж та вимагають плату, громадянин має право відразу викликати поліцію.

☝🏼 Купання на пляжах є реалізацією громадянами права загального користування і не може бути платним. Обмеження (заборона) загального користування допускається локально лише з метою охорони життя і здоров’я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших передбачених законодавством підстав і проводиться у затвердженому законодавством порядку.

Так, згаданим вище законом громадянам забезпечується безперешкодний та безоплатний доступ до узбережжя морів, морських заток, лиманів та островів у внутрішніх морських водах у межах пляжної зони, до берегів річок, водойм та островів для загального водокористування.

❗️ Забороняється обмеження загального водокористування, у тому числі обмеження купання та плавання на човнах, любительського і спортивного рибальства, причалювання до берега у світлу пору доби у зв’язку з перебуванням земельних ділянок прибережних захисних смуг (пляжної зони) у користуванні юридичних або фізичних осіб, крім передбачених законом випадків.

❗️ Забороняється у прибережних захисних смугах влаштовувати огорожі або інші конструкції, що перешкоджають доступу громадян до берегів річок, водойм та островів, крім передбачених законом випадків. У межах пляжної зони прибережних захисних смуг також забороняється влаштування огорож або інших конструкцій, що перешкоджають доступу громадян до узбережжя морів, морських заток, лиманів та островів у внутрішніх морських водах.

‼️ Обмеження у будь-який спосіб безперешкодного або безоплатного доступу громадян до вищезазначених об’єктів тягне за собою накладення штрафу.

☝🏼 До речі, всі огорожі й таке інше повинні були бути демонтовані до 21 лютого цього року. Як бачимо на практиці – «щось не склалося».

Яка вона, ера кримінальних проступків? Частина 2

Дуже спрощено мета закону полягає в тому, щоб розвантажити слідчих правоохоронних органів від «дрібних» справ, передавши їх дізнавачам – окремому структурному підрозділу, що спеціалізується на правопорушеннях невеликої тяжкості – проступках.

❓ У чому різниця між злочинами невеликої тяжкості і проступком?
Головним чином, у покаранні. Якщо до 1 липня 2020 року до «легких» належали злочини, за які передбачено до 51 000 грн. штрафу та/або до 2 років позбавлення волі, то проступки передбачають такий же рівень штрафу, але вже без тюремного терміну.

❓ У чому особливість проступку?
🔸 По-перше, він не є злочином, тому після відбуття покарання за нього у особи немає судимості.
🔹 По-друге, його розслідуванням займається не слідчий, а дізнавач, «полегшена» версія слідчого.

‼️ Під час розслідування проступку можна проводити будь-які слідчо-розшукові дії, крім негласних. При цьому робити це можна ще до внесення інформації про проступок до ЄРДР.

 Де прихована корупція?

Якщо під час розслідування проступку з’ясується, що особа все ж скоїла злочин (наприклад, звичайна крадіжка – це проступок, а в організованій групі – вже злочин) – справа має бути передана слідчим органам. І навпаки, якщо слідчі під час розслідування злочину з’ясують, що він «дуже незначний» (проступок), вони повинні будуть передати справу дізнавачам.

Це можливість «комерційної» перекваліфікації одного виду правопорушення в інший в обох напрямах. І цей «бізнес» дуже вигідний, оскільки ніхто не хоче мати судимість! Як правило, проступком є «базове» правопорушення, а його повторність, груповий характер або інші обтяжуючі обставини перетворюють його в «повноцінний» злочин.

☝🏼 З 1 липня в КК України істотно посилюється покарання за більш ніж 100 статтями. Це дозволило вивести ряд правопорушень із категорії проступків, максимальне покарання за які – не більше 3000 прожиткових мінімумів, або 51 000 грн., у розряд злочинів.

Однак далеко не всі «проблемні» статті потрапили під «удосконалення», внаслідок чого досить серйозні правопорушення перетворяться на проступки зі спрощеним форматом розслідування й відсутністю судимості в осіб, які їх вчинили.

Трішки пізніше розповімо про те що та як змінилося.

Далі буде..

Яка вона, ера кримінальних проступків? Частина 1

Сьогодні, 01 липня 2020 року, почалася нова ера – ера кримінальних проступків. День, про який так багато говорили, дискутували. Що це таке? Як саме змінився кодекс? Як з цим бути та працювати? Що потрібно знати пересічним громадянам? Плюси та мінуси? Відсьогодні ми розпочинаємо публікувати серію статей з відповідями на ці та інші питання.

⁉️ Тож, що саме сьогодні побачили юристи у КК?

1️⃣ Не має «злочинів», є «кримінальні правопорушення».
Тобто забудьте про стару-добру статтю 11. Відтепер кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення.

2️⃣ Можете забути й про звичну класифікацію, передбачену статтею 12.
Відтепер кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини. З КК зникає поняття «злочин середньої тяжкості», а всі злочини, які раніше так класифікувалися, вважатимуться нетяжкими.

‼️ Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (до 51 тис. грн.) або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

❗️ Злочини поділяються на:
🔸 нетяжкі (основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170 тис. грн.) або позбавлення волі на строк не більше п’яти років);
🔹 тяжкі (основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (340 тис. грн.) або позбавлення волі на строк не більше десяти років);
🔸 особливо тяжкі (основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (425 тис. грн.), позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі).

3️⃣ Інститут звільнення від КВ зазнав змін у частині дійового каяття.
Відтепер особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин (а було – «вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості»), крім корупційних кримінальних правопорушень, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення кримінального правопорушення (а було – «злочину») щиро покаялася, активно сприяла розкриттю кримінального правопорушення і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

4️⃣ Введення статті 286-1, якою передбачається кримінальна відповідальність за керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.
Ми не будемо зупинятися на цій темі, оскільки чекаємо повернення з підписом Президента Закону за проектом №3314, яким скасовується її введення. Про це писали тут.

5️⃣ Й, зрозуміло, що технічно відбулася зміна термінів. Відтепер ми маємо поняття «кримінальне правопорушення», «кримінальна протиправність», «кримінальний проступок» тощо. Такі зміни відбулися чи не у кожній статті КК.
Це, щоб ви не лякалися, коли відкриєте Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень».

Тож відсьогодні сміливо можна викинути у смітник свої старенькі друковані КК. 🗑📕

Далі буде..

Кримінальної відповідальності за керування ТЗ у стані алкогольного сп’яніння НЕ БУДЕ!

Не встигла запрацювати, так вже скасували. 
Це ми про статтю 286-1 КК України, про яку писали тут і тут. Щоб зрозуміли що до чого, рекомендуємо переглянути статті за посиланням вище. І тоді увесь пазл складеться.

1 липня 2020 року набуває чинності Закон від 22 листопада 2018 року №2617-VIII, яким запроваджується інститут кримінальних проступків. Зокрема, кримінальним проступком повинно стати й управління транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного або іншого сп’яніння.

‼️ Все б нічого, якби не той факт, що 17 червня 2020 року ВРУ прийняла у другому читанні проект Закону України «Про несення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень»», яким ця ж 286-1 КК скасовується.

«Цей Закон набирає чинності з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» від 22 листопада 2018 року № 2617-VIII».

‼️ Тобто, водіїв півтора роки лякали нормою, яка ніколи не працювала і не запрацює. 🤷🏼‍♂️

Тож можна видихнути, кримінальної відповідальності не буде. 
Як тобі такі реформи, Ілон Маск?

Буде лише всім відома «адмінка» за 130-ю. В новій редакції?

Коротко про те, що змінилося у структурі норми, бо її об’єм в один пост не вмістити.

Відповідно до тексту законопроекту, який подано до другого читання 16 червня 2020 року..

..аж нічого не змінилося у порівнянні з нормою, яка чинна на сьогодні. 

А остаточно проаналізуємо вже після оприлюднення закону, який 23 червня 2020 року направлено на підпис Президенту.

☝🏼 А про те, як відмазатись від 130-ї ми вже розповідали.

ПРО комуналку! Як українців хочу залишити «голими та босими»

‼️ Нардепи вирішили змінити три закони, стягнути з вас останні гроші, заборонити виїжджати з країни, керувати автівкою і забрати все ваше майно.
Це – коротко про головне.

1️⃣ Закон України «Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за ЖКП, спожиті газ та електроенергію»

🔹 Заборгованість споживачів за ЖКП, що склалася перед управителем, виконавцями ЖКП станом на 01.10.2020 року підлягає обов’язковій реструктуризації шляхом розстрочення їх сплати строком до 60 місяців залежно від суми боргу та рівня доходів громадян на дату реструктуризації.
🔸 Для реструктуризації заборгованості укладають договір про реструктуризацію заборгованості.
🔹 Загальна сума платежів не повинна перевищувати 25% доходів, що визначаються при нарахуванні субсидій для працюючих громадян, і 20% — для пенсіонерів та інших осіб, які отримують будь-які види соціальної допомоги.
🔸 За умови, якщо доходів споживачів, які уклали договори про реструктуризацію заборгованості, не вистачить на повне погашення цієї заборгованості, термін дії договору продовжується до повного її погашення.
🔹 Пеня за несвоєчасне внесення плати за ЖКП в розмірі, визначеному в договорі про реструктуризацію заборгованості, нараховується за кожний день прострочення, але не більше 100% загальної суми боргу, за умови відсутності заборгованості з виплати заробітної плати, пенсії, стипендії тощо.
☝🏼 Споживач має право на дострокове погашення заборгованості за договором про реструктуризацію заборгованості.

2️⃣ Закон України «Про судовий збір»

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі — у справах про стягнення заборгованості з оплати ЖКП, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення заборгованості з оплати ЖКП.

3️⃣ Закон України «Про виконавче провадження»

🔸 Із заробітної плати боржника може бути утримано за виконавчими документами до погашення у повному обсязі заборгованості фізичних осіб з оплати ЖКП 50%.
🔹 За наявності заборгованості із сплати заборгованості з оплати ЖКП, стягнення може бути звернено на майно боржника. Звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника, якщо існує непогашена заборгованість, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за 3 місяці із сплати аліментів та перевищення встановленої КМУ загальної суми заборгованості по видам ЖКП.
🔸 За наявності заборгованості з оплати ЖКП державний виконавець виносить вмотивовані постанови:

🔺 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України;
🔺 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами;
🔺 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії;
🔺 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання —

‼️ до погашення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг у повному обсязі!

🔹 За наявності заборгованості з оплати ЖКП, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за 1 рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20% суми заборгованості зі сплати аліментів, оплати ЖКП; за 2 роки — 30%, за 3 роки — 50%.

Верховна Рада України нарешті 4 липня 2020 року «вимучила» закон про «злодіїв в законі». І хочу сказати, що це цілий трилер.

Я вже разом з колегою давав коментарі стосовного цього президентського законопроекту телеканалу Зік (https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=RwRL_NAsnDo&feature=youtu.be) та 24 каналу (https://24tv.ua/yak_svit_borovsya_iz_zlodiyami_v_zakoni_ta_shho_proponuye_nash_zakonoproyekt_n1273098). Проте вказаний законопроект за свій тернистий шлях, а це півроку, видозмінювався багато разів.

Почну з того, що з прийнятого закону зникло поняття «злодія в законі». Тепер це «вор в законі» і при цьому суб’єктний склад серйозно розширено. Тепер до нього прирівнюється особа, яка перебуває у статусі суб’єкта підвищеного злочинного впливу. Що це таке і з чим це їдять закон нормальної відповіді не дає. Те визначення, що це «особа, яка завдяки авторитету, іншим особистим якостям чи можливостям, здійснює злочинний вплив і координує злочинну діяльність інших осіб, які здійснюють злочинний вплив» не витримує жодної критики. Треба розуміти, що «вор в законі» це злодійське визначення, і вводити такий сленг в закон, м’яко кажучи, недоречно. З таким підходом це може бути будь-яка особа, адже вказаний статус не має офіційного визначення, і як його довести в суді питання відкрите. Тягнути в суд таких же осіб як свідків? При цьому «злочинний вплив на осіб, які здійснюють злочинний вплив» це не масло масляне, а вже якийсь брєд. Перебування у вказаному статусі вже не є кримінально-караним діянням, як передбачалось попередньо.

Також ще більше бентежить визначення поняття «злочинний вплив», яке слід розуміти як «будь-які дії особи, яка завдяки авторитету, іншим особистим якостям чи можливостям, сприяє, спонукає, координує або здійснює інший вплив на злочинну діяльність, організовує або безпосередньо здійснює розподіл коштів, майна чи інших активів (доходів від них), спрямованих на забезпечення такої діяльності». Так от, шановні законодавці, вказаний вплив може здійснювати особа, яка взагалі не має відношення до злочинної діяльності. Тоді чому він злочинний? А на яку чи чию злочинну діяльність здійснюється цей вплив написати взагалі забули. Як і те що саме собою становить злочинна діяльність.

Але ще смішніше виглядає стаття 255-1 «Встановлення чи поширення злочинного впливу». Хто не зрозумів, це «преступное влияние». За «преступное влияние на общество» передбачено до 10 років позбавлення волі. Ну от вам приклад: жити «по-понятіям» це поширення злочинного впливу чи ні в суспільстві?

Проводити так звані сходки заборонено для певних видів злочинної діяльності які передбачені у ст. 255-2 КК України, а от наприклад для «коронування осіб» ні, адже це надання спеціального злочинного статусу, а не організація чи координація злочинної діяльності.

І таких прогалин багато. З нашим рівнем корупції і низьким професійним рівнем правоохоронних органів і таким законом виправдовувальних вироків буде багато.

Парадоксально, але був випадок, коли рейдери проплатили всю правоохоронну систему від слідчого до Апеляційного суду і майже «віджали» бізнес у клієнта. Знаєте хто допоміг? Тому думай..те…

Відтепер судовий збір став більше, ніж більшість виписаних вам штрафів

Велика Палата Верховного Суду сформувала нову правову позицію, відповідно до якої за оскарження постанов про адміністративне правопорушення необхідно платити судовий збір.

Так, за позицією Великої Палати Верховного Суду, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону України «Про судовий збір», які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

‼️ Таким чином, Велика Палата ВС відступила від раніше зробленого висновку Верховного Суду України в постанові від 13 грудня 2016 року.

Суд приводить чимало аргументів на користь винесеного рішення, один з них полягає у тому, що відповідно до положень статей 3, 5 Закону України «Про судовий збір» серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об’єктів оплати судовим збором.

Велика Палата наголосила, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення. Вона становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Це 420,4 гривень.

Тобто, тепер, коли ви надумаєте скористатися своїм правом на звернення до суду, щоб оскаржити постанову , якою накладено штраф 340 гривень (наприклад, за частиною 1 статті 121 КУпАП), вам потрібно сплатити 420,4 гривень судового збору.

Україна у статті 1 Конституції України проголосила себе правовою державою, і як правова держава повинна забезпечити доступність правосуддя для своїх громадян. Конституція України передбачає судовий захист прав і свобод людини і громадянина (частина 1 статті 55), найважливішою формою реалізації якого є здійснюване виключно судами правосуддя (частина 1 статті 124). Як зазначив КСУ у рішенні №8-рп/2002 від 7 травня 2002 року, судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина.

І як у такому разі бути з «доступністю правосуддя»..